Комбат Костянтин Жидков: "Найбільших втрат ворогу завдає саме арта. Але в Бахмуті ми зіткнулися з боями у місті, і це вже зовсім інше "кіно""

Ми поспілкувалися з Костянтином про початок повтомасштабки, ситуацію на Харківщині, бої на Донбасі, тактику та поведінку ворога, допомогу волонтерів і небайдужих людей, а також про нашу перемогу над росією та плани на майбутнє.

- Ви створили та очолили 228-й батальйон ТрО. Розкажіть про цей процес.

- Колись до війни я служив у СБУ в центрі спеціальних операцій "А" (знаменита "Альфа"), тому 24 лютого минулого року прийшов до будинку харківського СБУ та неофіційно долучився до підрозділу "Альфа", з яким і виконував певні бойові завдання, які тоді стояли перед підрозділом. Все це відбувалося в однострої та броні мого брата, який в той час був у відпустці. Всі ті прориви ворога в Циркунах, в Харкові на Тиграх я бачив особисто та брав безпосередню участь в ліквідації окупантів.

Шостого березня у Харкові була створена ще одна бригада ТрО, та мені запропонували очолити 228-й батальйон, через те, що на службі в СБУ я був неофіційно (позаштатно), залюбки дав згоду очолити підрозділ Тероборони. Тим більше, що пропозиція поступила досить безапеляційна — керівник області сказав, що це дуже потрібно та мій досвід буде корисний.

Я очолив 228 батальйон 8 березня, а 12-го ми вже отримали перше бойове розпорядження – взяли під охорону мости, залізничні переїзди та стратегічні перехрестя.

- Як обирали людей в батальйон? Якими критеріями при цьому керувалися?

- На той час кістяк батальйону становили ветерани СБУ, мої друзі спортсмени та добровольці, які до нас долучилися. Брали усіх тільки з проукраїнською позицією, за рекомендацією наших бійців та ретельно перевіряли по своїм каналам.

- А було таке, що комусь відмовляли?

- Відмову отримали тільки ті, до кого були питання у військової контррозвідки та СБУ. Не хотіли, щоб до нас в батальйон потрапили сумнівні персонажі.

- Спочатку ваш батальйон був на Харківщині. Пригадайте ті часи. Як все відбувалося?

- З початку війни, як не дивно, все було якось простіше. Було щось треба – звертались до друзів, або волонтерів, або оголошували збір коштів в Інтернеті, і через декілька днів вже було те, що нам потрібно – від квадрокоптера до позашляховика. Зараз, мабуть, всі трошки втомились від війни, дехто взагалі став вважати, що вона десь далеко. Але ж вони сплять спокійно тільки тому, що ми тут в окопах. Тому згадую події на Харківщині з добротою та ностальгією, але сподіваюсь, що й Донеччину буду згадувати з позитивом – через те, що асоціюватиму її з нашою перемогою.

- Ви родом з Харкова. Це якось підсилювало ваші особисті емоції під час боїв?

- Так, я родом з Харківщини. Звичайно, боронити місто, в якому ти народився та виріс, дуже почесно, та й легше і з мотиваційної складової, і з географічної — як відомо, вдома й стіни допомагають. Окрім того, я працював головою Дергачівської районної державної адміністрації, і тому добре знаю місцевість, за яку видалося воювати. Так сталося, що дуже багато бойових завдань, які ми виконували, відбувалися на території саме Дергачівської громади. Це дуже полегшило нам життя у вирішенні певних завдань.

- Ви тоді дійшли до кордону з росією. Що відчували? Про що думали?

- Якщо відверто, то спочатку було таке відчуття, нібито ми вже перемогли, але воно швидко випарувалося, бо всі розуміли, що нам треба пройти ще дуже великий шлях до повної перемоги над окупантами. Тоді шуткували, що підемо на Білгород, але це все жарти. Ми — українці, нам чужого не треба, але й своє нікому не віддамо.

- Знаю, що ви постійно на позиціях разом зі своїми солдатами. Навіть були випадки, коли особисто ходили на штурм в Бахмуті. Поговорімо про них детальніше, адже взагалі робота комбата полягає в тому, щоб керувати боєм, а не бігати по "передку"…

- Так, дійсно, був такий випадок у Бахмуті. Наші хлопці тримали позицію на "промці", та не мали можливості поповнити БК. Після восьми годин бою стало відомо, що наші сусіди ліворуч та праворуч відійшли назад, здавши свої позиції. Мої бійці таким чином потрапили в оперативне оточення. Троє з них були поранені, причому один важко. Хлопці почали панікувати, навіть дехто вже по рації почав прощатися з побратимами.

Тому, за згодою командира бригади, мною було прийнято рішення йти на допомогу. Я створив невеличкий загін з розвідників та батальйонного резерву, та особисто його очолив.

Я по "радійці" відкрито вийшов на оточених та сказав: "Це комбат – Костя Дзю, тримайтесь, ми йдемо вам на допомогу!". Було дуже приємно чути у відповідь: "Хлопці! Це комбат! До нас іде допомога!". Це вкрай підняло настрій та моральний дух наших воїнів.

Ми тільки з третьої спроби зуміли прорватися на "промку", закидавши п#дорів димами. З РПГ зняли їх кулеметника. Крім того добре працював наш снайпер. Зокрема він завалив руснявого снайпера, який тримав під обстрілом ту частину вулиці, по якій ми мали дістатися до своїх.

За шість годин дуже непростого бою ми пробились на "промку", вирівняли обстановку, забрали своїх поранених. Але цей день і той бій дорого нам коштував: ми втратили командира роти – мого друга, командира взводу, отримали декілька важких 300-х… Однак завдяки героїзму наших хлопців була збережена позиція, втримана оперативна перевага, та що важливо, ворог штурмуючи нас, отримав колосальні втрати живої сили. Ми таким чином увійшли окупантам в умовний тил, чого вони не очікували, тому рашисти припинили на деякий час будь-які спроби атакувати, бо були просто шоковані.

- Як би ви загалом охарактеризували бойові дії на цій війні? Які вони?

- Ні для кого не є таємницею, що в цій війні основну роль відіграє артилерія. Найбільших втрат ворогу завдає саме арта. Але в Бахмуті ми зіткнулися з боями у місті, і це вже зовсім інше "кіно" — там багато боїв з використанням стрілецької зброї. Це більш динамічні рухливі зіткнення з ворогом.

У Бахмуті

- Що найскладніше?

- Складніше за все віддавати команди, які можуть призвести до загибелі наших бійців...

- Який бій вам найбільше запам’ятався?

- На мою думку, найбільше запам’ятовуєш останній бій, як кажуть, по-гарячому, коли ще не охолонули емоції, всі події досі стоять перед очима.

Я ніколи не зможу забути той бій, в якому я втратив свого друга Влада, з яким ми дружили понад двадцять років — командира роти з позивним Бес. Він був справжнім героєм. Бувши сам пораненим, він загинув, прикриваючи відхід побратимів. Ну й важко забути бій, в якому прилетіло мені особисто.

- Як саме прилетіло? Що сталося?

- Було осколкове поранення в плече, потім ще була контузія. Але я не хочу розповідати подробиці. Навіщо зайвий раз турбувати своїх близьких людей?!

- Сьогодні ви на Донбасі. Як тут відрізняється ситуація від Харківщини?

- Якщо відверто, то на Харківщині всі за рідну неньку Україну були, окрім маленької купки зрадників! Тут на Донбасі складніше, треба зберігати пильність до місцевих мешканців – дуже багато зрадників та коригувальників вогню саме серед них. Але переважна більшість — ті, хто вже добре розуміє, яке ж лайно цей "рускій мір", що це є справжня загроза їхньому життю.

- Який ворог зараз? Яка у нього тактика?

- Тактика в Бахмуті в них дуже несподівана: попереду основної групи вони пускають три-п’ять підорків, їх завдання загинути, але виявити наші вогневі точки. За ними вже йде основна група з сімох підорів, які більш досвідчені вояки, а за ними ще й штурмовики. І вони вже дивляться за нашими вогневими позиціями, звідки ми наносимо їм вогневе ураження, та наводять арту, відповідають з гранатометів та крупнокаліберних кулеметів.

Але ми також адаптувалися до цього та трошечки змінили свою тактику: запускаємо їх у глибину своїх позицій та знищуємо перехресним вогнем.

- Як ви їх називаєте між собою?

- То ж я якраз озвучив!

- В одному з інтерв’ю ви, говорячи про Тероборону, сказали: "Ми — ЗСУ, тільки дикі, як кажуть. Тому у нас все відбувається не так, як у звичайній армії. Ми спокійно записуємо ролики, виставляємо, де ми. Звільнили Проходи, вивісили прапор — про це усім розтеревенили"". Це вам не шкодить? Чи були випадки, коли через такі речі ви наражалися на небезпеку?

- Ну, по-перше, я хочу щоб ви розуміли, що через тиждень після створення 228-го батальйону мої особисті дані, як командира, були на всіх російських сайтах – на "Сонцепьоку" та інших, так що про яку небезпеку може йтися?!

А, по-друге, всі наші ролики перед публікацією проходять внутрішній аудит. Та виставляємо ми в мережу не власні наміри, а результати своєї праці.

- Чого сьогодні не вистачає Теробороні? Конкретно вашому батальйону?

- Військовим завжди не вистачає техніки, особливо броньованої, точного сучасного озброєння. Не є таємницею, що ТрО завжди забезпечувалось та озброювалось за залишковим принципом. А ось завдання ми отримуємо такі ж самі, як лінійні механізовані бригади ЗСУ. Ми викручуємося, як можемо: допомагають волонтери, мій особистий бізнес задіяний у допомозі батальйону, партнери щось підкидають. Плюс, самий основний постачальник зброї для нас — це рашиський "ленд-ліз": в боях віджимаємо, ремонтуємо, ставимо на хід. А потім цією технікою наносимо ворогу враження їхніми же снарядами. Повертаємо окупантам їхні снаряди назад, але вже по повітрю.

- Ви – професійний спортсмен. Як це допомагає вам на війні?

- Спорт взагалі допомагає і в цивільному житті, і на війні. Це й морально-психологічна витримка, та й бігати тренованому бійцю, коли на тобі тридцять кілограмів спорядження, набагато простіше. Тому хочу подякувати матусі та тату за те, що з дитинства привчили мене до спорту.

- Що для вас особисто означає ця війна?

- І ця війна, і будь-яка інша – це, передусім, кров, бруд та страждання для людей. Ця війна, на мою думку, це кінець великої битви, яка йде вже з сімнадцятого століття, та яка визначить взагалі – чи залишимося ми, як держава та як нація, на мапі світу, чи ні. Ми маємо унікальний шанс завершити велику справу наших предків великою перемогою.

- До речі, чи думаєте ви про те, що буде після нашої перемоги? Маєте плани на майбутнє чи живете за принципом: тут і зараз?

- Ну, звісно, я думаю, що буде після перемоги, інакше, як кажуть, за що ми тут харкаємо кров’ю? Взагалі хочеться побудувати європейську країну.

А особисто для себе хочеться якомога більше часу проводити з коханою дружиною, зі своїми дітьми, з’їздити на море. В мене є декілька цікавих бізнес-проєктів, які хочу здійснити. Та й дисертацію (з державного управління на тему "Публічне управління сталим місцевим розвитком в умовах децентралізації влади") треба захистити, тим більше що вона відсотків на 95 вже готова. Взагалі-то планів дуже багато, але, насамперед, треба закінчити цю війну нашою перемогою!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Костянтином Жидковим